Астрід Ліндгрен — письменниця, яка колись розфарбувала трагічне ХХ століття у веселкові кольори своїх казок про Карлсона та Пеппі Довгупанчоху. Ці казки допомагали нам дорослішати, відкривати щось нове у бурхливому світі. І, власне, герої її творів стали набагато популярнішими, аніж можновладці тих часів, коли казки створювались. У житті ж самої Ліндгрен був один цікавий епізод, коли письменниця пообіцяла вивчити українську мову… “На нашому хуторі” Світ її творів населений дітьми, і туди раз по раз письменниця верталася душею, мріями, снами, книжками. Мабуть, такі повернення допомагали їй триматися духом у нелегкі години й забувати про тягар буденних клопотів. Здавалось, що і сама Ліндгрен жила «над» дахом нашого суєтного життя, і весь час її ніби тягнуло в небо — у вир фантазій. У провінції Смоланд на півдні Швеції оживає далекими спогадами хутір Нес неподалік містечка Вімербю, де народилася вона і її найперші вигадки. Нині у відреставрованій іще за життя самої письменниці садибі — музей Ліндгрен, де відбуваються різноманітні літературні заходи на її честь. У будинку й досі витає добрий дух: здається, ось-ось туди зайдуть привітні господарі — батько Самюель Август і мати Анна. Усміхнені й щасливі. А тоді батько з незмінним захопленням вигукне: «Ех, доню, коли б ти знала, яка в тебе мати!» І доня, як завше, відповість: «Знаю, а коли б ти знав, який у мене батько!» Уже по смерті найрідніших людей вона у книжці «Самюель Август із Севедсторпа і Анна з Гульта» опише історію їхнього зворушливого кохання й довгого щасливого подружнього життя, що було для неї символом найчистішої людської вірності й відданості одне одному.
Ставши пані Ліндгрен, Астрід народила дівчинку і весь свій час присвятила вихованню дітей. Ось тут (у 37 років!) і спало їй на думку писання. Спонукала її до того донька Карін. Якось, лежачи з запаленням легенів у ліжку, з нудьги попросила маму: «Ану, розкажи мені про Пеппі Довгупанчоху!» І мама, аніскілечки не здивувавшись, заходилася розповідати про рудоволосу хуліганку. Так тривало щовечора протягом кількох місяців. Після першого прочитання, у дочки з’явився апетит і вона різко пішла на поправку. На її десятиліття, Астрід написала і власноруч сплела перший екземпляр книжки з ілюстраціями. Пізніше Пеппі стала улюбленим персонажем для мільйонів дітей. Абсолютно всі шведські видання відмовлялися друкувати повість про Пеппі, вважаючи, що вона антіпедагогічна для юного покоління. І тільки в 1944 році Ліндгрен отримує право видаватися, займаючи друге місце на відомому творчому конкурсі. Після виходу першої ж книги «Пеппі Довга Панчоха», автор отримує світову популярність. У 80-ті роки Ліндгрен, будучи пенсіонеркою, відкрила і спонсорувала центр реабілітації дітей-інвалідів. Приблизно в той же час, завдяки їй, був прийнятий перший в Європі закон про захист тварин — «Закон Ліндгрен», а також закон про захист дітей. Письменниця хотіла справжньої поваги до тварин і розуміння людьми їх живої природи, у якій також існують почуття. Астрід Ліндгрен боролася за ненасильницькі методи, які, за її словами, повинні поширюватися і на дітей, і на тварин, і на навколишній світ. Син Ліндгрен, Ларс, розповідав, що його мати, приходячи на дитячий майданчик навіть вже будучи зовсім немолодою, ніколи не сиділа на лавці з іншими батьками, а завжди грала разом з дітворою в усі активні ігри і навіть лазила по деревах. За роки своєї літературної діяльності Астрід Ліндгрен заробила не один мільйон крон, продаючи права на видання своїх книг і їх екранізацію, на випуск аудіо- та відеокасет, а пізніше ще й компакт-дисків із записами своїх пісень або літературних творів у власному виконанні, але нітрохи не змінила свого способу життя. З 1940-х років вона жила в одній і тій же — досить скромній — стокгольмській квартирі і вважала за краще не збирати багатства, а роздавати гроші іншим. Дитяча письменниця стала першою жінкою, якій за життя був поставлений пам’ятник — він знаходиться в центрі Стокгольма. Астрід була присутня на урочистій церемонії його відкриття.
Ще один витвір пера шведської письменниці – це захоплююча повість про товстенького бешкетника Карлсона, що жив на даху будинку в Стокгольмі. Історію Карлсона нашим читачам розповіла його бабуся – дуже кумедна жіночка. Як казав її онук: -“Моя бабушка чемпион по обниманиям!” Це вона й продемонструвала учням 4-А класу школи №15.
.